Леся Бабляк «Жовто-синій альбом». 29 березня 2022. Виставка скетчів створених під час війни
Війна тільки почалася. Спершу лякали вибухи десь далеко. Я їх рахувала. Потім звикла. На моєму подвір‘ї світило сонце і ще працювали магазини в селі. В голові весь час думка – завтра війна закінчиться. Але раптом, саме якогось завтра, моя сім’я сиділа в підвалі, бо гупало вже ближче і частіше. Спершу ми навіть облаштували підвал доволі комфортно. Позносили теплі речі, калорифер, воду, спустили садові меблі для зручного сидіння. В голові думка – це тільки до завтра.
Все божевільно стрімко змінювалося. І наступного завтра колону російських танків бомбили в нашому селі. В підвалі звуки ззовні були такими жахливими, що ми пригинатися і розкривали рота, аби нас не оглушило. Весь час я прислухалася як летить снаряд і куди упаде. Від цих звуків над головою можна збожеволіти. Щоб хоч якось відволіктися я писала в телефоні щоденник. І навіть тоді голови не покидала думка – завтра закінчиться.
А зранку – нові танки. Ще ближче. З новин стало зрозуміло, що наше село може попасти в оточення.
Рішення їхати геть приймали негайно. Через 20 хвилин ми зачинили наш будинок. Взяли документи, теплі куртки і поїхали польовою дорогою геть…
Я майже не пам‘ятаю тих 20 хвилин. До цього неможливо підготуватися. Ми рятували наші життя. Я не знаю де в той час були наші собака і кіт. Ми їх залишили. Ми залишили все.
Тоді я думала страшнішого вже не може бути.
Та Українці проходять пекло у своїх зруйнованих містах, селах..
І моє село Бузова Бучанського району Київської області стоїть там, де бої. Тут нелюди прицільно стріляли в житлові будинки, розстрілювали автівки з мирними людьми. Не даючи зробити гуманітарний коридор. Люди помирають і їх хоронять на подвір‘ях.
Зараз я бачу трагедію мого народу крізь об‘єктиви фотографів і світлини з соцмереж, перебуваючи у Львові. З цих світлин я малюю. Долаючи свій біль.
Прес-конференція у вівторок, 29 березня о 16.00
Вік
0+
Телефон
+38 (032) 235-75-49
Посилання
Адреса
Львiввулиця Вірменська, 7